НІМЦІ БЕРЕЗАНЩИНИ У ПРИЧОРНОМОРСЬКИХ СТЕПАХ

На  Березанщині  з  середини XIX  до  середини  XX  століття
постійно мешкало німецьке населення. Як же з’явилися на
території між Тилігульським і Березанським лиманами німці?
Німці  зі  старих  колоній  Південної  України  купували  землю  у
поміщиків  та  утворювали  тут  нові  колонії.  Першою  німецькою
колонією  Тилігуло-Березанського  краю  був  Нейзац  (нині  с.
Прогресівка), який був заснований 1857 року німцями-колоністами із
колоній  Рорбах  (нині  с.  Новосвітлівка  Веселинівського  району)  і
Вормс  (нині  с. Виноградне  Березівського  району Одеської  області),
які купили тут 5000 десятин землі.
Дещо  пізніше  були  засновані  такі  колонії:  Блюменфельд  (нині
частина с. Краснопілля, 1862 року), 3731 десятина, Александерфельд
(нині  центральна  частина  містечка  Березанки,  1866  року),  3337
десятин, Гофнунгсбург  (нині с. Попільне, 1867 року), 2612 десятин,
Себастіанфельд  (нині  с.  Малахове),  2969  десятин,  Вільгельмсталь
(нині  с. Василівка,  1870  року),  2090  десятин,  Красне  (1870  року),
2092  десятини,  Фрайдендорф  (нині  центральна  частина  с.
Єлизаветівка,  1878  року),  1598  десятин, Олександрівка  (1878  року),
1850  десятин,  Ейгенгут  (нині  північна  частина  с.  Дмитрівка,  1881
року), 1392 десятини та Ганнівка (1883 року), 2000 десятин.
Слід  нагадати,  що  деякі  колонії  були  засновані  на  місці
невеликих  українських  сіл:  Гофнунгсбург  (на  місці  с.  Попільне),
Вільгельмсталь  (на  місці  с.  Василівка),  Красне  і Олександрівка  (на
місці сіл з однойменною назвою), отож вони мали другу (українську)
назву. Деякі інші колонії також мали другу назву: Александерфельд –
Адамівка  (колонія  знаходилась  біля  однойменного  українського
села),  Себастіанфельд  –  Малахове  (територія  колонії  раніше
належала  поміщику  Малахову),  Ганнівка  –  Княжевича  (територія
колонії раніше належала поміщику Княжевичу).
Німці-колоністи  в  основному  займалися  землеробством,  але
відсоток  зайнятих  ремеслами  та  торгівлею  був  вищим,  ніж  в
українських  селах  та  хуторах.  Але  якщо  в  останніх  торгівлею
займались виключно євреї, то в німецьких колоніях – німці та євреї.
На початку 80-х років XIX  ст.  із 494 мешканців Блюменфельда 470
жили  від  землеробства,  7  –  від  ремесла,  17  –  від  торгівлі,  із  386

жителів  Александерфельду  307  жили  від  землеробства,  45  –  від
ремесла, 24 – від торгівлі, із 341 жителя Нейзаца 291 житель жив від
землеробства, 50 – від ремесла. Для порівняння: українські села Коза
(695 жит.), Федорівка (228 жит.) усі жителі живуть від землеробства.
Слід  підкреслити,  що  німці-колоністи  значну  увагу  приділяли
освіті своїх дітей. Так, наприклад, у Александерфельді, Блюменфельді,
Гофнунгсбурзі, Вільгельмсталі та Красному школи були відкриті у рік
заснування  колонії,  дещо  пізніше  були  відкриті  школи  у  Нейзаці  та
Себастіанфельді.  На  початку  90-х  років  найбільшими  школами  були
Нейзацька (109 учнів, 645 жит.), Блюменфельдська (88 учнів, 604 жит.),
Гофнунгсбурзька  (81  учень,  255  жит.),  Вільгельмстальська  (65  учнів,
277 жит.), Александерфельдська (61 учень, 370 жит.), Краснянська  (52
учні, 313 жит.) і Себастіанфельдська (47 учнів, 223 жит.). У цей же час
чимало  великих  українських  сіл  не  мали  шкіл  (Аджіаска,  Андрієво-
Зорине,  Данилівка,  Матіясове  тощо),  або  у  школах  навчалось  мало
дітей  (с. Ташине, 1243 жит., 10 учнів). Треба відзначити, що у школах
німецьких  поселень  дівчаток  і  хлопчиків  навчалось  порівну,  в
українських та російських селах – хлопчиків було значно більше.
На  відміну  від православних  українців  та  росіян Березанщини,
німці не дотримувались одного віросповідування: у деяких колоніях
були  католики  (Блюменфельд,  Себастіанфельд,  Олександрівка,
Красне,  Ганнівка,  Ейгенгут),  а  в  інших  –  лютерани  (Нейзац,
Александерфельд, Гофнунгсбург та Вільгельмсталь). До речі, у колонії
Вільгельмсталь  були ще й  баптисти. На початку  80-х  років XIX  ст.
німецькі  колонії  належали  до  парафій  старих  колоній  Південної
України.  Так,  колонія  Гофнунгсбург  належала  до  парафії  колонії
Іогенсталь (нині с. Іванівка Веселинівського району); колонії Нейзац,
Александерфельд,  Вільгельмсталь  –  до  Рорбах-Вормської  парафії;
колонії  Красне,  Себастіанфельд  та  Блюменфельд  –  до  Зульцької
парафії  (територія  колишнього  с. Зульц  знаходиться  на  військовому
полігоні  “Широкий Лан”). Як правило,  у  вищезгаданих  колоніях не
було церков, а були лише молитовні будинки. Наприкінці 80-х років
у Александерфельді  та Гофнунгсбурзі  були  побудовані  лютеранські
церкви  (кірхи),  а  в  інших  поселеннях  діяли  молитовні  будинки.
Німці-колоністи  рідко  переїжджали  із  колонії,  але  якщо  навіть  це  і
траплялося, то вони переїздили, як правило, в іншу німецьку колонію
із тим же віросповіданням.
За  тодішнім  адміністративно-територіальним  устроєм  нинішня
територія  Березанського  району  була  розділена  на  шість  волостей
Одеського  повіту Херсонської  губернії  – Анатолівську,  Тузлівську,
Нечаянську  (частково),  Раснопільську  (частово),  Нейзацьку  та

Александерфельдську. Дві  останні  були  виключно німецькі. Так,  до
складу  Нейзацької  волості  входили  колонії  Нейзац  і  Блюменфельд
(який  згодом  увійшов  до  складу  Анатолівської  волості),  до  складу
Александерфельдської  волості  –  колонії  Александерфельд,
Вільгельмсталь,  Красне,  Себастіанфельд  і  Гофнунгсбург  (який  на
початку 90-х років XIX ст. увійшов до складу Нечаянської волості).
Наприкінці  XIX  століття  деякі  німецькі  колонії  були
невеликими  і  офіційно  іменувались  хуторами  –  Олександрівка,
Ганнівка,  Єлизаветівка.  Саме  тоді  німцями  було  засновано  ряд
хуторів  на  Бере-занщині  –  Любин  (біля  р.  Цареги),  Калабатине,
Кільчені  (обидва  знаходились  у  балці  Кільчені),  Кепліне  (хутір
Вільгельма  Кепліна  біля  Александерфельда),  Какушинська  балка
(згодом  Какуші),  німці  становили  більшість  на  деяких  хуторах,
заснованих українцями, – Капустине і Карабаш.
У  1909  році  почалась  Столипінська  аграрна  реформа,  згідно  з
якою селяни мали право забирати свій наділ та виходити із сільської
громади. Ті господарі чи групи господарів, які виходили  із громади,
утворювали  окремі поселення  (хутори,  відруби). У  1910-1914  роках
на території Березанщини було створено чимало хуторів; німецькими
хуторами  на  території  Тузлівської  волості  були  хутори:  Бессарабка
(заснований  вихідцями  з  Бессарабії,  неофіційна  назва  –
Ольгенфельд),  Горенбахера,  Усачеве,  на  території  Нечаянської
волості – хутори  Іванівка  і Бриль-Іванівка. Але слід зазначити, що  у
більшості німецьких колоній не помічалось виходу селян із громади,
там  існували  товариства поселян,  до  яких належали  усі мешканці  –
земле-власники  колонії. Так,  товариству поселян Александерфельда
належало  3337  десятин  землі,  Вільгельмсталю  –  2090  десятин,
Красного  –  2092  десятини  тощо,  тобто  та  кількість  землі,  яку
придбали колоністи під час заснування свого поселення.
На  початку  XX  ст.  у  німецьких  поселеннях  зросла  кількість
зайнятих торгівлею  і ремеслами. Найбільше бакалейних, тютюнових
і  галантерейних  лавок  було  у  Блюменфельді,  Нейзаці,
Александерфельді,  Красному  тощо.  Майже  у  кожному  німецькому
поселенні була мануфактура, а у Александерфельді – три, Красному
–  дві. Колісні майстерні  були  у Александерфельді  і Вільгельмсталі,
продаж  лісу  –  у  Себастіанфельді,  Блюменфельді,  кузня  –  в
Александерфельді,  молочна  ферма  –  у  Красному,  борошномельні
млини – в Александерфельді  їх було чотири, Блюменфельді  їх було
два,  Нейзаці,  Красному  –  по  одному,  пивні  лавки  –  в
Александерфельді,  продаж  посуди  –  у  Красному,  скупка  зернового
хлібу  –  у  Гофнунгсбурзі, Красному,  Блюменфельді, Вільгельмсталі,

ощадкаса  –  у  Вільгельмсталі,  столярна  майстерня  –  у  Нейзаці,
черепичний  завод  –  в  Александерфельді,  продаж  черепиці  –  у
Нейзаці тощо.
1914  року  розпочалась Перша  світова  війна. Оскільки  Російська
імперія  воювала  з  Німеччиною,  то  німецькі  назви  були  замінені  на
російські  по  всій  імперії.  Нові  назви  були  як  результат  перекладу
німецьких  російською  мовою  –  Цвіткове  (колишній  Блюменфельд),
Надєждине  (колишній  Гофнунгсбург).  Вільгельмсталь  і
Себастіанфельд  отримали  українські назві, тобто  ті, що  були  іншими,
неофіційними,  –  Василівка  і  Малахове.  Ейгенгут  перейменували  на
Вінтулове,  на  честь  поміщика,  який  володів  цими  землями  раніше,
Нейзац  перейменували  на  Любин  (назва  ряду  хуторів  недалеко  від
Нейзацу). Александерфельд було перейменовано на честь російського
полководця  Олександра  Суворова  –  Суворове  (спочатку  вживалося
“Суворовське”, а дещо пізніше – “Суворове”). Починаючи з 1914 року
термін “колонія” вже не вживали.
У 1916 році у Російській імперії відбувся сільськогосподарський
перепис,  згідно  з  яким  найбільшими  німецькими  поселеннями
Тилігуло-Березанського  краю  були: Цвіткове  (680 жит.), Любин  (536
жит.), Суворовське (531 жит.), Красне (515 жит.), Василівка (402 жит.),
Малахове (340 жит.), Ейгенгут (327 жит.), Надєждине (287 жит.). Слід
сказати, що у більшості німецьких поселень різко переважало жіноче
населення  (йшов  третій  рік  війни,  чимало  чоловіків  перебувало  на
фронті),  так,  наприклад,  у  Любині  жінок  було  більше  на  90,  ніж
чоловік, у Суворовському – на 80 більше, у Красному – на 65 більше.
Після закінчення війни деяким селам було повернуто колишню
німецьку  назву:  Блюменфельд,  Нейзац,  Ейгенгут,  а  “Надєждине”
змінили на “Попільне”.
На  початку  20-х  років XX  ст.  недалеко  від Карабаша німцями
був заснований невеличкий хутір, який отримав назву Задоя.
1923 року створено Анатолівський район з центром у російському
селі  Анатолівці,  але  в  кінці  року  район  було  перейменовано  на
Тилігуло-Березанський,  а  центр  району  перенесли  у  німецьке  село
Суворове, яке розташовувалось в геометричному центрі району, хоча в
Анатолівці  мешкало  майже  3  тисячі,  а  в  Суворовому  –  лише  600.
Новий  районний  центр  не  був  не  тільки  найбільшим  німецьким
поселенням району, поступаючись Блюменфельду  і Нейзацу, але й не
був  найбільшим  поселенням  Суворовської  сільради,  поступаючись
українському  селу  Адамівка.  Перенесення  районного  центру  до  с.
Суворове було найважливішою сторінкою в історії села, що спричинило
ріст самого поселення.
У  серпні  1925  року  було  створено  перші  національні  сільські

Ради.  У  Тилігуло-Березанському  районі  було  створено  шість
національних  німецьких  сільрад:  Блюменфельдську,  Василівську,
Ейгенгутську,  Суворовську,  Нейзацьку,  Попільнянську  (згодом
Малахівську), а у 1931 році було виділено сьому – Бессарабську.
У  грудні  1926  року  відбувся  Перший  всесоюзний  перепис
населення,  за  даними  якого,  на  території  Тилігуло-Березанського
району  проживало  6558  німців  (24,35%  населення  Тилігуло-
Березанського району), німецька мова була рідною для 99,2% німців
району.  Слід  відмітити,  що  Тилігуло-Березанський  район  не  був
національним,  але  якщо  взяти  до  уваги  високий  відсоток  німців
(кожен  четвертий,  а  у  центральній  частині  району  –  кожен  другий),
район був найбільш німецьким  із усіх ненімецьких районів України.
За матеріалами перепису, у німецьких колоніях району проживало: с.
Блюменфельд – 983 чол., с. Нейзац – 818 чол., с. Суворове – 711 чол.,
с. Красне – 667 чол., с. Василівка – 576 чол., с. Малахове – 543 чол.,
с.  Ейгенгут  –  469  чол.,  с. Попільна  –  410  чол,  с. Калабатине  –  362
чол.,  с. Єлизаветівка –  341  чол.,  х. Карабаш  –  220  чол.,  х. Любин  –
194 чол., с. Ганнівка – 191 чол., х. Капустине – 150 чол., х. Дукарт –
106  чол.,  х.  Какуша –  101  чол.,  х.  Кільчені  –  92  чол.,  х.  Брильц-
Іванівка  –  95  чол.,  х. Макелька  –  63  чол.,  х.  Кепліне  –  44  чол.,  х.
Іванівка  –  43  чол.,  х. Горнбахер  –  34  чол.,  х. Усачеве  –  29  чол.,  х.
Задоя – 9 чол.
Майже  88  німців  у  віці  старше  7  років  були  грамотними,
відсоток  грамотних  українців  та  росіян  району  був  значно меншим
(менше  64%). Цікавим  є  той факт, що  серед німців  грамотних  було
більше жінок, ніж чоловіків, а в українців та росіян навпаки.
На  початку  20-х  років  у  Тилігуло-Березанському  районі  значно
зросла  кількість  шкіл  (у  ті  часи  вони  іменувались  трудовими),  у
німецьких поселеннях шкіл було достатньо, нові школи були відкриті
у  Бессарабці,  Єлизаветівці,  Калабатині,  Ганнівці  і  на  хуторі  Любин
(приватна). На початку 30-х років найбільшими німецькими школами
були:  Суворовська  семирічка  (182  учні),  яка  з  1936  року  стала
середньою,  Нейзацька  початкова  (131  учень),  Блюменфельдська
початкова  (100  учнів),  з  1930 року  семирічка, Василівська початкова
(95 учнів), Краснянська початкова (73 учні) тощо. Кількість німецьких
шкіл  досить  часто  змінювалась,  тому  для  дітей  з  тих  поселень,  де
закривались  школи,  і  для  дітей  з  німецьких  хуторів  відкривали
гуртожитки  біля великих шкіл, наприклад, гуртожиток у Нейзаці  (для
школярів  із  Любина),  гуртожиток  у  Малаховому  (для  школярів  із
Ганнівки, Попільного).
У  Нейзаці,  Ейгенгуті,  Малаховому,  Калабатині  діяли  хати-

читальні  –  невеликі  сільські  культосвітні  установи,  що  пізніше
перетворились на колгоспні, сільські клуби та будинки культури.
У  20-х  роках широко  впроваджувалась  українізація. Так, німці
перекладали  не  тільки  діловодство  на  українську  мову,  але  й
“українізували” казни німецьких сіл та хуторів, наприклад, у той час
вживались  наступні  назви:  Червоне  (Красне),  Нейзаць  (Нейзац),
Лизаветівка (Єлизаветівка) тощо.
Події  тридцятих  років  XX  ст.  є  трагічними  для  мешканців
України  усіх  національностей,  у  тому  числі  і  німців,  насильницька
колективізація  сільського  господарства,  голодомор  1932-33  років,
репресії  та  заслання  населення.  У  1928-29  роках  у  Тилігуло-
Березанському  районі  почалась  насильницька  колективізація
сільського  господарства,  у  кожному  значному  населеному  пункті
було  створено  одне  чи  декілька  колективних  господарств
(“колгоспів”),  було  проголошено  гасло  “знищення  куркульства  як
класу”. У  німецьких  поселеннях  назви  колгоспів  були  або  німецькі
(“Роте фане”, “Морген рот”, “Роте ланд”, “Арм Бауер”), або названі
на  честь  німців-революціонерів  –  колгоспи  імені  Карла  Маркса,
Фрідріха Енгельса, Ернста Тельмана.
Саме  тоді  на  території  Тилігуло-Березанського  району  було
створено  дві  машинно-тракторні  станції  (МТС),  які  на  початку  30-х
років  обслуговували  yсі  63  колгоспи  району.  Обидві  МТС
знаходились  у німецьких поселеннях – Аннівська МТС  (х. Аннівка,
або  Ганнівка),  яка  обслуговувала  28  колгоспів,  і  Тилігуло-
Березанська МТС (с. Красне), яка обслуговувала 35 колгоспів.
Поселення,  а  точніше,  малі  хутори,  що  були  засновані  в
результаті Столипінської аграрної реформи, знищили, а їх мешканців
виселили  чи  репресували. Не  обминули  репресії  і  заможних німців.
На  початку  30-х  років  зникли  наступні  німецькі  хутори:  Дукарта,
Іванівка, Іванівка-Брильця, Задоя.
У  квітні  1934  року  за  райцентром  Суворове  закріпилась  назва
Тилігуло-Березанка, тобто назва району.
Внаслідок голодомору 1932-33 років померло чимало німців, але
точну  кількість  встановити  неможливо  тому,  що  ці  дані  мало
досліджені. Трагічними були і репресії 1935-38 років. Більшість т.зв.
“карних справ” фальсифікувались, майже усі вони були безглуздими
і недоречними. Так, у 1937 році Тилігуло-Березанським райвідділом
НКВС  було  виявлено  “Німецьку  контрреволюційну  фашистську
диверсійно-повстанську організацію”, що діяла на території району і
яку  очолював  голова  німецького  консульства  в Одесі,  керівниками
організації  були  місцеві  німці.  Метою  організації  було  повалення

радянської влади  і встановлення фашистського режиму. Організація
нараховувала 29 чоловік (більшість складали колгоспники і вчителі) і
діяла  у  8  німецьких  селах  і  одному  українському.  Із  29  членів
організації  27  розстріляли,  а  двох  неповнолітніх  було  ув’язнено  у
концтабори  (хлопець-школяр  з  Адамівської  школи,  українець  за
національністю,  і дівчинка-колгоспниця, німкеня) строком на десять
років  кожного.  Після  додаткового  розслідування  у  1960  році  було
встановлено,  що  в  селах  Тилігуло-Березанського  району  в  період
1935-37 років ніякої контрреволюційної організації не існувало…
22  червня  1941  року  розпочалась  радянсько-німецька  війна  на
території  Радянського  Союзу.  За  німецько-румунською  угодою
територія  півдня  України  від  Дністра  до  Південного  Бугу  була
включена  до  складу  румунського  королівства  –  так  звана
“Трансністрія” (“Задністров’я”). Територія нашого району належала до
Очаківського повіту  (префектури) Трансністрії  і була розділена на два
райони  –  район  Тузла  (південна  частина)  і  район  Александерфельд
(північна частина).
Під  час румуно-німецької  окупації місцеві німці  (“фольксдойчі”)
стали  господарями  в  краї,  румуни  не  втручалися  в  їх  справи.  З
німецьких  сіл  та  хуторів  було  вигнано  українців  та  росіян,  а  євреїв
фізично  знищено.  Усім  німецьким  поселенням  не  тільки  повернули
попередню  назву  (Александерфельд,  Нейзац,  Вільгельмсталь,
Себастіанфельд,  Гофнунгсбург  тощо),  але  й  дали  назви  німецьким
селам  і хуторам, що попередньо не мали німецької назви, наприклад,
Розенгейм  (Калабатине),  Розенфельд  (Капустине),  Блюменталь
(Кільчені), Блюменберг (Ганнівка), Нізенгруд (Любин) тощо.
Після визволення Тилігуло-Березанського району від німецько-
румунських  окупантів  у  березні  1944  року  переважна  більшість
тутешніх німців покинула наш край: частина відступила  з німцями-
окупантами  до  Німеччини,  а  більшість  було  депортовано  у
Казахстан,  Середню  Азію  та  Сибір.  У  спорожнілі  села  прийшли
українці  з  сусідніх  сіл  і  хуторів  та  переселенці  із  Західної України
або Польщі.
Того  ж  1944  року  було  перейменовано  останні  села, що  мали
німецьку  назву:  Блюменфельд  –  на  Червонопілля  (згодом  на
Краснопілля),  Нейзац  –  на  Цвіткове  (згодом  на  Прогресівку),
Ейгенгут  –  на Веселе  (згодом на Благодатне,  яке  у  1965  році  стало
частиною  Дмитрівки),  хутір  Горнбахер  –  на  Свободний,  який  на
початку 50-х років було відселено, хутір Кепліна – на Вільний, який
у 1965 році увійшов до складу містечка Березанка.
Минуло  вже  більш  як півстоліття  з  тих пір,  як німці покинули

Тилігуло-Березанський край, але якщо пройтись вулицями колишніх

колоній, то можна  зустріти чимало німецьких будівель  з черепицею
на даху.